«Мріяв, щоб Донбас повернувся в Україну»: історія загиблого офіцера з Кременчука Дмитра Ткаченка

Дмитро Ткаченко народився 25 травня 1999 року в Красногорівці на Донеччині. За спогадами його мами Ніни, у дитинстві він грав у футбол, вчився грати на скрипці та гітарі, вирізнявся спокійною і доброзичливою вдачею.

У 2014 році, коли в рідне місто прийшли російські військові, родина вирішила виїхати. «Я завантажила усе в автомобіль, і ми поїхали у Кременчук. Я не знала, куди саме їхати, мені порекомендувала знайома туди їхати. ...Так ми переїхали в Кременчук, так тут і залишилися», – розповідає пані Ніна.

Тоді Дмитрові було 15 років. У Красногорівці він закінчив дев'ять класів, а останні два роки навчався у кременчуцькій школі №16. «Красногорівка – це Мар'їнський район. У нас встановили пости "ДНР". Він усе це бачив, коли був ще юнаком. Згодом Дмитро вирішив стати професійним військовим, цілеспрямовано складав ЗНО, щоб вступити на військову службу», – згадує мама.

Після школи Дмитро вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові, яку закінчив у 2020 році в званні лейтенанта. Він дізнався, яка саме бригада боронить його рідне місто, і долучився до 28-ї механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Дев'ять місяців офіцер перебував у зоні ООС на лінії зіткнення, брав участь у боях за Мар'їнку, Красногорівку й Курахове. Згодом служив в Одесі, де дислокувалася бригада. За успішне виконання обов'язків його неодноразово заохочувало командування, а зрештою призначили командиром роти.

З початком повномасштабного вторгнення Дмитро воював на посаді командира 9-ї роти 3-го батальйону 28-ї ОМБр імені Лицарів Зимового Походу. Брав участь у боях поблизу Олександрівки на Херсонщині та на інших напрямках, зумів вивести своїх бійців з оточення.

«Дмитро був командиром підрозділу, який потрапив в оточення, але вийшов з нього. 28 серпня 2022 року вони пішли знову в наступ на Херсон», – говорить мама воїна.

29 серпня 2022 року старший лейтенант Дмитро Ткаченко загинув під час ворожого мінометного й танкового обстрілу поблизу села Мирне на Херсонщині. Йому було 23 роки.

«Ми з Дімою дуже були близькі. Ще 27 серпня ми з ним зідзвонювались. Він і дружині писав, і мені. Вони були біля міста Баштанка (Миколаївська область, – ред.). Два дні ми нічого не знали, я його не турбувала. Вже 31 числа нам подзвонили...», – ділиться пані Ніна.

Поховали захисника на Алеї Героїв Свіштовського кладовища у Кременчуці. У нього залишилися батьки та дружина.

Дмитро Ткаченко був нагороджений відзнакою Командувача оперативного командування «Південь», почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України «За досягнення у військовій службі» ІІ ступеня та орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно його удостоєно ордена «За мужність» ІІ ступеня.

«Хоча Дмитро прийшов у нашу гімназію у старшому класі і навчався з нами лише два роки, проте з перших днів заслужив повагу. Він був щирою, доброю, відвертою та надзвичайно позитивною людиною, а ще – ініціатором усіх добрих починань у класі та ліцеї. Пам’ятаю день, коли він сказав, що хоче бути професійним військовим. Дуже хотів, щоб Донбас повернувся в Україну!» – згадує однокласник Олександр.

«Діма був люблячим сином і чоловіком, справжнім патріотом України, мужнім, хоробрим і справедливим командиром», – каже мама захисника.