«Сміх, кров з очей, біль»: художник Володимир Манжос про полтавського Шекспіра і смак у місті

Пам'ятник Шекспіру в Полтаві, який встановили цьогоріч, викликав неоднозначну реакцію. Хтось сміявся, хтось обурювався. Художник Володимир Манжос, відомий як WaOne, побачив у цьому приводі для серйозної розмови про те, як формується міське середовище.

«Коли я побачив цього Шекспіра, спочатку був сміх. Але такий, знаєте, трохи змішаний із болем. Спершу сміх, далі кров з очей, а потім — біль. І думки про те, що це якийсь злий умисел, якесь насилля через, не назву це мистецтвом, через такі візуальні жести. Врешті виникає питання: чому це взагалі відбувається?» — розповів митець.

Манжос має за плечима понад чверть століття творчості. Він пройшов шлях від графіті до першого в історії України мурала, який створив у дуеті Interesni Kazki разом із Олексієм Бордусовим. Його роботи є в Іспанії, Пуерто-Ріко, Мексиці, Індії, Австралії, Данії. Свого часу він оформив вітрину Hermès New Store в японському аеропорту Кансай.

За словами художника, спалах «дивних» об'єктів у містах — це наслідок війни та попиту на меморіалізацію. «У суспільстві виникла потреба в меморіалізації, виник високий попит на різні візуальні жести, зокрема на мурали», — пояснює він. У Києві це призвело до того, що певний час мурали заборонили, а потім запровадили процедуру затвердження проєктів із залученням експертів. Те, що з'являється поза цією процедурою, вважається нелегальним.

Манжос наголошує: до війни митці, галеристи та поціновувачі мистецтва жили у своєрідній «культурній бульбашці», де не треба було пояснювати, що добре, а що погано. Потім багато хто виїхав або замовк — і простір заполонили ті, хто готовий діяти масштабно й нахабно.

На думку художника, корінь проблеми — в освіті. «У нас так звана “літературоцентрична освіта”. Вона дісталася у спадок від радянської, а точніше російської імперської епохи», — каже він. У Франції, де він часто буває з 2018 року, діти вивчають візуальне мистецтво, ходять на виставки та в музеї. В Україні ж, за його словами, бракує системи координат для оцінки якості проєктів.

«Одна з основних функцій візуального мистецтва в публічному просторі — освітня. Воно має показувати рівень, планку якості», — переконаний Манжос. Він критикує надмірну буквальність у меморіалах і наводить приклад скульптури біля військового госпіталю в Києві, присвяченої Олександру Мацієвському. На його думку, такі роботи краще було б показувати в музеї, а не в громадському просторі.

Попри критику, художник бачить і позитивні зрушення. Він хвалить проєкти Назара Білика — меморіал загиблим бійцям ГУР та пам'ятник журналісту Павлу Шеремету. «Коли він отримує запит, каже: “Якщо я, як автор, придумаю цікавий мені концепт, і він зайде замовнику, тоді ми працюємо. Якщо ні, то — ні”. Власне, це і вирізняє авторське мистецтво від халтури», — пояснює Манжос.

Сам він зараз працює над проєктом для Києва — першою скульптурою в публічному просторі. Раніше за 26 років творчості в нього не було жодної персональної виставки в Україні — лише в Римі, Парижі, Мілані, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі та Маямі.

«Для мене краса — синонім гармонії. Але мистецтво не обов'язково має бути “красивим”. Красиве в публічному просторі у нас прийнято ототожнювати з декоративною функцією. Проте візуальне мистецтво також має формувати щось більше», — підсумовує художник.